Стара гойдалка

Сумно старій гойдалці. Колише її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, неначе шепоче про якісь таємниці. А от  колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, піднімати їх, немов колихати дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця:
- Бабусю! Подивіться, я вмію літаааати! –кричала Лариса затуливши очі і її радісний вереск злітав разом із гойдалкою уверховіття дерев. Так вона виплескувала своє задоволення. Платтячко, як той метелик, пурхало і тріпотіло із кожним злетом,  тоненькі косички, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидві сторони,  а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха .
- Гойда-гойда-гойдаша,
  Де кобила, там лоша,
  Там печене порося
  Розкувікалося!   – приспівувала  бабця, а Лариса сміялася із того печеного поросяти.
Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там різні закордонні подарунки: оливки у баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку (солені огірки все одно смачніші),  цукерки із дивними назвами, дві здоровенних та тонких хустки, які бабі соромно було б і одягнути: «Здуріла, -  скажуть люди, - що  на старості літ вирядилася, як дівка на виданні».  А ще, фотографії. Як не радіти? Її маленька  Ларочка тут, як актриса,  одягнена по-міському, на високих каблуках, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розказує Лідці:
- Тільки й тримає мене на світі ця дівчина. Дочекаюся її, тоді можна і покидати цей світ. Бо куди ж  повернеться дитина, як мене не буде? Дочка, Марія, померла під час пологів, одненька вона у мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула. У хаті дві скрині рушників навишивала на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою... Тільки й тримає мене на світі ця дівчина... 
Таку розповідь Лідка чула вже не вперше, бо старенька  розказувала кожного разу, коли  поштарка зупинялася біля неї . Жалко було бабу, жила лише минулим. А де ж тепер та онука,  чи повернеться вона до рідного дому?  Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавщицею працювати. Довго вісточки від неї не було, а  баба Ганна так чекала!. Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларису. Бувало,  розказувала  їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали з собою у далекі краї, про калину, яка просла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука і казала бабусі: 
- Рідненька моя, я від тебе нікуди не поїду, не покину тебе. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна! – щебетала дівчинка й обіймала її малими рученятами. 
Баба Ганна частково втратила зір, тому не могла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки,  зупинялася і читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Але старенька забувала і наступного дня вже знову починала виглядати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй хороші новини, або якогось листа:
- Сьогодні  для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, - відповідала поштарка звичною фразою.
- Ох, і розумна ти, жінка. Звідки ж ти знаєш, що пишуть.
- То побачите завтра, коли листа принесу.
Так і чекала вона на те «завтра», добре, що не пам»ятала скільки часу пройшло: день, тиждень чи місяць...  Головне, що завтра отримає!
А сьогодні баба Ганна плакала від щастя...  ЇЇ онучечка, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала! 
- Нехай їй Бог допомагає і береже від лихого духу, нехай відгонить від неї усе зло і поганих людей, нехай дає щастя та здоров»я.  - Слухала Лідка ті причитиння і сама плакати починала: у неї ж бо двійко діточок ростуть.
- Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж  не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Від зайчика, скажеш. Пям»ятаю, я завжди у кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і заглядувала, що там за гостинець. Вона лампасейки* любила.  А як до школи пішла....
          Баба почала вкотре розказувати історію, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала стареньку за гостинці та й пішла пошту розносити.
           Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй на вулицю виходити, щоб не впала, бо, не доведи господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі  приходили її провідувати, носили їжу, поралися біля господарства. Що там того господарства? Десяток курей та старий собака.  
          Із часом, хвора й зовсім злягла, ні на кого із відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисочкину фотографію і розмовляла з нею:
- Не сумуй, моя хороша, бабуся скоро видужає, пиріжечків із маком тобі напече, ти ж їх так любиш. 
          Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон...  
          Сумно старій гойдалці. Колихає її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, неначе шепоче про якісь таємниці. А от  колись... Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки у такт пісні, піднімати їх то взад, то вперед, немов колихати дівчатко, що гойдалося тут, поки не проросли крильця. 
Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев»ять днів відправили, зібрала усі фотографії напам»ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала стареньке хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Усе зробила, як годиться, то час і повертатися....  Вже й таксі чекає біля двору, а вона сіла на гойдалку, вітер колише її довге та блискуче волосся, і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову, хоч подумки в дитинство повернулася!
«Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюда.....» - співала вже нову пісню молода жінка, учепившись міцно за віжки старої гойдалки. 
Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалі, відв»язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, у сусідньому будинку погасло світло:
«Люлі, люлі, люлі,
Всі дітки поснули,
Тільки моя доня
Не спить не дрімає
Очками моргає,
З котком розмовляє.
Аа-аа-а...»
Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, неначе шепотіло про якісь таємниці. А тепер... 
Не затихає дитячий сміх та гамір у Ларискиному дворі, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і завжди лежать лампасейки, як гостинець від зайчика.


Лампасейки – тверді цукерки, типу «Дюшес», «Барбарис»

Vi invito ad ascoltare una canzone: sulla mia poesia un noto compositore ucraino Ostap Havrysh
ha scritto la musica.

http://virchi.pp.net.ua/publ/95-1-0-287

Le poesie di mio figlio Roman

Il mio mondo

Ho comprato una scatola di colori
Per dipingere il mondo:
Ho usato il rosso per l’amore,
Come le rose appena sbocciate.
Ho usato il verde per la gioia,
come gli occhi della mia mamma.
Per l’allegria ho usato il blu,
come il mare.
Per la felicità ho usato l’arancione,
Come una giornata di sole.
Il colore nero e il grigio li ho bruciati nel camino,
Insieme con la tristezza, le guerre e la morte.
Venite a trovarmi nel mio mondo
Pieno di amore gioia e felicità.


Il mio colore preferito

Ha sette colori la bandiera della pace
Mi piace il verde, il verde mi piace…
Il verde mi piace come giardini,
Pieni di gioia e di bambini.
Mi piace il verde come il prato,
Dove a calcio abbiamo giocato.
Ha color verde l’arcobaleno,
Questo mi rende molto sereno.
Mi piace il verde della bandiera di pace,
Perché mi piace, mi piace, mi piace …

Estate al mare

Mi piace la costa del mare, la sabbia umida, mi piace ascoltare le onde in furia. Che aria! Che bello stare ad osservare l’orizzonte, dove il mare si incontra con il cielo! Avete provato a sognare sotto le stelle di notte? Lo stesso se questi sogni portano via le onde e non si realizzano neppure, sono così affascinanti! Mi piace raccogliere le conchiglie, passeggiare sulla sabbia bagnata, nuotare… Mi piace tutto del mare, mi piace, mi piace, mi piace!
Il viaggio al mare per me era sempre a lungo atteso, prediceva qualche segreto e l'imprevedibilità. Perché andavo al mare così di rado – una volta l’anno e solo per due settimane.
Sono passati tanti anni... Il destino mi ha portata a vivere vicino al mare. Lo percepisco con lo stesso amore ed il fremito. Ora ho un nuovo interesse per il mare: osservare la gente.
Ora vi racconto di qualche pomeriggio trascorso al mare:
La sera ascolto le notizie ed il tempo – domani promettono il giorno pieno di sole. Allora, domani dopo il lavoro andiamo il mare! Il giorno dopo, faccio i doveri di moglie (preparo il pranzo), apparecchio la tavola, carico i bambini nell'auto e di corsa al mare! Per fare divertire mio figlio prendo sempre due suoi amici, cosi mi riposo tranquilla mentre loro giocano nell’acqua. Il caldo è insopportabile, non trovo un parcheggio neanche a pagamento. Lo troviamo dopo quasi 15 minuti! Prendiamo le borse e via verso il mare! Andiamo per le spiagge libere, là, c'è un posto da giocare a palla, saltare, correre con i bambini.
Che felicità! Vado subito a bagnarmi, per mandare via ogni pensiero stupido, nuoto un po', questo aiuta a rilassarmi, dopo stendo il telo e con piacere mi sdraio… I raggi del sole accarezzano il mio corpo, entrano dappertutto, li sento sui capelli, sui i fianchi, sulla pancia. Chiudo gli occhi... Che bello! La vita sembra così facile, io come una candela comincio sciogliermi sulla sabbia. Ora non sono esistente, sono in Paradiso. Sento una voce meravigliosa. Di chi è questa voce e che cosa dice? Che sogno notevole! Non importa il significato delle parole, ma chi parla? Forse Nettuno è venuto a trovarmi nel mio regno di silenzio? O Dio! Con me ci sono i bambini! Cerco loro nell’acqua. E’ tutto a posto. Chiudo gli occhi e continuo a sognare. Improvvisamente, un bel giovanotto si ferma vicino e comincia parlare. Come si permette questo ragazzo ad interrompere il mio sogno! E’ entrato nel mio silenzio, si è arrampicato nel mio spazio magico. In questo momento arrivano i bambini, il ragazzo perde subito interesse per me e va fare il bagno. Lo guardo da dietro: “E’ carino però!”
Il mare vive la sua vita. E’ arrivata l’ora di tornare a casa, dove eseguo ancora il mio dovere matrimoniale (preparo la cena) e mentre mangiamo ascolto le previsioni del tempo per domani.
Il giorno dopo al mare, come solito, mi sdraio sulla sabbia, i raggi del sole sono sempre più invadenti (niente di strano, anche i raggi sono di sesso maschile). Ma io non ho niente, anzi, sono contenta! Di cosa abbiamo bisogno noi, donne? Un po’ di dolcezza, una carezza, un po’ d’attenzione e vai!!!!
Apro gli occhi per badare i bambini… O Dio! Che attenzione! Tutta la gente, che passa vicino mi osserva con un modo strano, con una curiosità incredibile. Che è successo? Forse c’è qualcosa di strano in me? Si, ho un nuovo costume, ma questo non puo essere il motivo per essere osservata così! Gli uomini non nascondono neanche lo sguardo! Vi dico la verità: per un attimo ho cominciato a credere nella mia bellezza. Ma poi… che delusione! Mi giro… dietro di me su uno sdraio prende il sole una ragazza giovane e ha soltanto un pezzo del suo costume…Come è bella, ha tutto al suo posto: le forme giuste, le gambe lunghe. Ecco dove guardavano tutti! Anche i bambini la osservavano nascondendo le loro occhi. È sempre piacevole guardare la bellezza, non importa, se è femminile o maschile. Ma questa è già un altra storia.

Невеличкі історії українки в Італії

Італійці – великі прихильники футболу. Майже кожен громадянин цієї країни вболіває за якусь команду. Слово «болільник», італійською звучить «тіфозо»(tifoso), хворий на лихоманку, чарячку... Ці «тіфозі» різних команд сваряться між собою, обговорюють футбольні матчі кругом: на роботі, убарі, магазині, на вулиці, в школі... Навіть б’ються, захищаючи честь ігідність своєї команди... А коли улюбленці виграють, то чіпляють біля хатипрапор команди-переможиці.Український футболіст Андрій Шевченко грав у італійському «Мілані»декілька років тому та мав неабиякий
успіх. Футболки із його іменем носилиболільники, його таланту поклоняються й досі.Та мені з дитинства було знайоме ім’я іншого Шевченка… Тараса...Одного разу я зайшла у відділ працевлаштування для емігрантів. Тампрацював хлопець із Африки. Коли він прочитав моє прізвище, то запитав:- Шевченко – це твій брат?- Ні, дід, - відповіла я, та ще й зраділа, що ім’я Тараса знають навіть удалекій Африці і не так важливо, що хлопець помилився кількома століттями.А той засміявся, але більше нічого не питав. Коли ми вийшли, моя подругапояснила, що він мав на увазі Андрія Шевченка...Чемпіонат світу з футболу 2006 року.Україна вийшла у четверть фінялу і наступну гру повинна провести зІталією... Усі з нетерпінням чекають того дня, коли усе вирішиться. Мійсин запитує:- Мамо, у мене хлопці запитують, за кого я болію, за Італію, чи Україну.Що мені відповісти?- А ти за кого болієш?- За Україну, звичайно! Але якщо я скажу правду, то вони образяться.- Тоді скажи, що за наших, нехай розуміють як хотять.Почувши синову відповідь, я зраділа, що він хоче, щоб виграла Україна.Дитина росте в іншій країні, його менталітет формується тут, то прививатилюбов до України зможу тільки я, мати. Тільки одна я являюся для ньогоджерелом знань про рідний край та мову. Адже, навіть, із друзями-землякамивін спілкується італійською, бо тяжко переключатися.У той період, коли відбувся матч Україна – Італія, ми були у відпускці наБатьківщині. Нажаль, збірна України програла...«Ваші виграли!» - кажуть мені сусіди наступного дня.Коли ми повернулися в Італію, то почула таку репліку: « Ваші програли!»То хоч ви мені скажіть, люди добрі: «Виграли НАШІ, чи програли?»Закінчився робочий день, кожен іде у своїх справах: одні у спортзал,басейн, інші до магазину, додому. Я теж іду додому...Наближається літо. Мене запитують:- Ти куди їдеш у відпустку?- Додому, - відповідаю , - а куди ж іще? – А сама собі думаю: «Де ж моя«дома?».Дві країни, два різних життя, дві мови, дві «додому». Інші друзі, іншакухня, інша робота, інші свята, звичаї. Є хоча б щось однакове?Звичайно є!Усі люди хочуть бути щасливими, хочуть бачити своїх батьків та дітейздоровими, хочуть кохати, та бути коханими, хочуть жити у добробуті у миріта злагоді. Цьому «хочуть» не має кінця...Чого я хочу? Та того ж, що й усі, більшого мені не треба.Ні! Ще я хочу, щоб в Італії знали Тараса Шевченка. І скажу вам, що дехтовже його знає, бо італійці живуть поряд із нами, українцями. Не можназабути рідний край, рідну мову та культуру. Тому із нею ми знайомимо йлюдей, серед яких живемо, а вони цікавляться нашим життям. Звичайно, незавжди ставляться до нас із повною довірою, але залежить саме від нас, щопро нашу країну подумають італійці. Чи чужа для нас ця караїна? Якщо мибудемо почувати себе тут чужими, то й залишимося чужинцями... А ось щобстати своїм серед чужих, треба відкинути усі комплекси і працювати,спілкуватися, учитися чужої мови, та свою не забувати. І НІКОЛИ невідзиватися погано про рідну країну, та не критикувати ту, де живемо.Як казав Великий Кобзар "Учитеся, брати мої, думайте, читайте, чужому научайтесь і свого не цурайтесь."